Сторінка пам’яті

       Костянтин Грузін

Костянтин Іванович Грузін народився 7 березня 1957 року.

Він зростав у сім’ї військовослужбовців, що визначило його майбутнє покликання. До Івано-Франківська родина переїхала в 1973 році. Костянтин саме навчався у випускному класі, тож перехід до нової школи посеред року був непростим випробуванням. Проте юнак швидко знайшов спільну мову  з новими однокласниками та успішно продовжив навчання.

Костянтин був неабияким учнем: від першого до останнього класу він залишався відмінником, демонструючи високий рівень знань та принциповий характер.

Після закінчення школи Костянтин продовжив військову династію батька-майора, вступивши до Хмельницького вищого командного артилерійського училища. Його професійний шлях був сповнений відповідальності, а прагнення служити Батьківщині вело його до найгарячіших точок того часу. В Афганістані Костянтин командував батареєю, дислокованою в гірській місцевості, поблизу траси Кабул – Джалалабад. Він був офіцером, який ніс тягар відповідальності за життя підлеглих у надскладних умовах. Рідним  ніколи не скаржився на долю, свідомо оберігаючи їх від правди про реалії війни. Загинув під час ворожого обстрілу 23 грудня 1985 року.

Костянтин став одним із тих, хто першим зустрівся з жорстокою реальністю війни, виконуючи свій військовий обов’язок в Афганістані.

Ми з вдячністю згадуємо його як людину, чия доля стала частиною нерозривного ланцюга пам’яті нашого закладу.

Ігор Мельничук

Ігор Михайлович Мельничук народився 8 серпня 1964 року в Івано-Франківську. Змалечку виявляв різнобічні таланти: займався боксом, відвідував секцію зі спортивної стрільби. Зі слів рідних, Ігор ріс напрочуд слухняним та добрим юнаком. У старших класах хлопець захопився радіотехнікою –  власноруч майстрував радіоприймачі. Цікавився  фізикою.

Завдяки своїм здібностям, Ігор з першої спроби вступив до  Тбіліського вищого артилерійського училища. Після завершення навчання служив у Німеччині. Пробувши за кордоном пів року, він отримав відпустку й саме тоді розповів батькам, що його відправляють в Афганістан.

Перебуваючи в Кабулі впродовж півтора року, Ігор проявляв неабияку мужність та турботу про спокій своїх близьких. У листах додому він свідомо оминав жахи війни, зосереджував увагу на  побуті: розповідав про красу гір, цвітіння тюльпанів та повсякденні справи.

Життя Ігоря передчасно обірвалося 13 вересня 1987 року. Виконуючи свій військовий обов’язок у складних умовах афганської війни, став прикладом витримки та незламності духу для своїх ровесників і наступних поколінь випускників нашого ліцею. Він пішов у вічність молодим, залишивши по собі світлу пам’ять про щирість, відвагу та високі моральні орієнтири.  Похований у рідному Івано-Франківську.

Юрій Баран

Юрій Миколайович Баран народився в 1968 році в селі Добрин Хмельницької області. Його шкільні роки були тісно пов’язані з нашим закладом — у 1975 році він став учнем 1-го класу школи №12 міста Івано-Франківська, яку закінчив у 1985 році. Професійний шлях Юрія був визначений з юності: він здобув вищу військову освіту в Хмельницькому вищому артилерійському командному училищі та присвятив багато років службі в Збройних Силах України.

У травні 2014 року, коли Україна опинилася перед обличчям серйозної загрози, Юрій Баран, будучи офіцером у відставці, добровільно повернувся до строю. Він очолив штаб 5-го територіального батальйону оборони «Прикарпаття», ставши першим заступником командира. 8 липня 2014 року його життя трагічно обірвалося під час снайперського обстрілу поблизу міста Амвросіївка Донецької області.

Юрій Баран назавжди залишиться в нашій пам’яті як приклад офіцерської гідності та безмежної відданості державі. Він став одним із перших випускників нашого ліцею, хто віддав життя під час російсько-української війни.

Його подвиг — це свідчення того, що справжні герої виховуються на прикладах мужності, а їхній чин стає дороговказом для кожного наступного покоління учнів. Ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю майора, чиє життя стало незламним символом захисту рідної землі.

Дмитро Ломей

Дмитро Вікторович Ломей народився 2 лютого 1982 року в селі Цуцилів на Івано-Франківщині, проте більшу частину життя провів у Івано-Франківську. У серпні 2014 року він став до лав захисників України, приєднавшись до 5-го окремого батальйону ДУК «Правий сектор», обравши позивний «Лом».

Його бойовий шлях був сповнений самовідданості, а побратими знали його як надійного бійця, на якого завжди можна було покластися в найважчі хвилини. Останній бій Дмитра відбувся в ніч на 23 лютого 2015 року неподалік селища Піски на Донеччині: під час жорстокого артилерійського обстрілу позицій українських сил, ворожий снаряд обірвав його життя. У Героя залишилися дружина та двоє маленьких синів.

Дмитро Ломей назавжди залишиться взірцем патріотизму для нашого ліцею. Його шлях — це свідчення того, що справжня любов до України проявляється не в словах, а в готовності стати на її захист ціною власного життя. Ми пам’ятаємо Дмитра як людину великої відваги, чий чин назавжди вписаний в історію нашої боротьби за незалежність.

Андрій Барасюк

Андрій Васильович Барасюк народився 1 червня 1986 року в Івано-Франківську.  Своє навчання він проходив у стінах нашого ліцею, де закладав перші цеглинки свого характеру.

Свій військовий шлях він розпочав 9 березня 2015 року, коли був призваний до лав Збройних Сил України. Після проходження базового вишколу на Київщині Андрія направили до складу 501-го окремого батальйону морської піхоти (в/ч А1965).

Його бойові побратими згадують Андрія як людину надзвичайної витримки, яка з гідністю виконувала завдання на одному з найскладніших напрямків — Маріупольському. На жаль, 25 серпня 2015 року під час інтенсивного артилерійського обстрілу поблизу села Сопине життя воїна обірвалося.

Похований на території Меморіального комплексу «Дем’янів Лаз» філіалу Обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери.

Подвиг Андрія — це приклад беззастережної відданості своєму обов’язку. Він назавжди залишиться в пам’яті ліцею як розвідник, який до останнього подиху стояв на варті нашого миру. Ми зберігаємо в серцях шану  його світлого імені, адже саме завдяки таким захисникам, як Андрій, Україна продовжує свою боротьбу за вільне та незалежне майбутнє.

Андрій Бистров

Андрій Олександрович Бистров (позивний «Бистрий») народився 23 листопада 1970 року в Івано-Франківську. Він здобув чудову освіту: із відзнакою закінчив загальноосвітню школу № 12, технікум фізичної культури та Тернопільський державний педагогічний інститут за фахом «фізичне виховання».

Андрій присвятив себе спортивному вихованню молоді, працюючи тренером із плавання в ДЮСШ «Олімп» та викладачем в Університеті нафти і газу. Будучи кандидатом у майстри спорту з плавання та майстром спорту з військового багатоборства, він неодноразово здобував перемоги на обласних та всеукраїнських змаганнях. У пам’яті друзів, колег та вихованців Андрій залишився щирим, життєрадісним та доброзичливим наставником, який завжди був готовий прийти на допомогу. Він надзвичайно любив свою роботу, пишався успіхами своїх учнів та обожнював походи з дітьми в Карпати.

28 травня 2015 року Андрій був мобілізований до лав Збройних Сил України, де служив кулеметником у складі 3-го механізованого батальйону. З листопада 2015 року він мужньо виконував бойові завдання на передовій. Життя Героя трагічно обірвалося 20 квітня 2016 року поблизу міста Красногорівка на Донеччині. 25 квітня 2016 року Андрія Бистрова поховали з військовими почестями на Алеї слави воїнів АТО в Івано-Франківську. У серпні того ж року його посмертно нагородили відзнакою міського голови «За честь і звитягу».

Пам’ять про Андрія — це пам’ять про світлу людину, яка зуміла поєднати в собі талант педагога та мужність воїна. Він назавжди залишиться для нас прикладом того, як бути гідним наставником і справжнім захисником, чиє серце билося в унісон із любов’ю до рідних дітей та Батьківщини.

Василь Пасіка

Василь Юрійович Пасіка народився 23 грудня 1992 року в селищі Обертин на Івано-Франківщині в родині вчителя та лікаря. Його дитинство було сповнене музики та спорту — він навчався гри на фортепіано, займався дзюдо й тхеквондо. Після переїзду родини до Івано-Франківська в 2003 році Василь продовжив навчання в нашій  школі. Брав участь у змаганнях, цікавився історією, вивчав англійську  мову,  любив читати фантастику.

У 2008 році, після закінчення 9-го класу, Василь розпочав навчання в коледжі фізичного виховання, де здобув фах молодшого спеціаліста, а згодом — ступінь бакалавра. У 2014 році Василь завершив вищу освіту в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника, отримавши диплом магістра за спеціальністю «Фізичне виховання» та здобувши кваліфікацію викладача й організатора туристичної роботи.

Першим досвідом професійної служби стала строкова служба в окремому полку Президента України в Києві (2015–2016 рр.). Василь проявив себе як справедливий та дисциплінований воїн, за що був відзначений командуванням. Попри перспективи кар’єри в силових структурах він обрав цивільне життя. Опанувавши фах будівельника, працював за кордоном. У родинному колі Василь назавжди залишився чудовим, люблячим та надійним сином і братом.

Завжди мав глибоке почуття гідності та патріотизму. Улітку 2021 року Василь пройшов військові збори, а з першим днем повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року попри загальну тривогу, твердо прийняв рішення стати на захист Батьківщини. Він допоміг родині безпечно евакуюватися, а сам вирушив до військкомату. До останнього подиху Василь залишався вірним присязі, намагаючись навіть у найскладніші моменти заспокоїти своїх рідних, для яких  назавжди залишиться прикладом сина, яким можна пишатися.

7 березня 2022 року життя відважного воїна трагічно обірвалося під час штурму біля села Слобода-Кухарська на Київщині.

Василь був і залишається світлою людиною, чиє життя, хоч і таке коротке, стало яскравим свідченням патріотизму та безмежної любові до України. Ми пам’ятаємо його не лише як воїна, а як людину з великим серцем, що віддала майбутнє заради нашого сьогодення.

Максим Глебов

Глебов Максим Миколайович народився 16 листопада 1987 року в місті Івано Франківську.

У 1994–2004 роках навчався в загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів №12 м.  Івано-Франківська. Максим запам’ятався всім як завжди усміхнений,  позитивний і життєрадісний юнак.

У 2004–2009 роках здобував освіту в Івано-Франківському національному  технічному університеті нафти і газу за спеціальністю «Системи управління і  автоматика». Отримав повну вищу освіту та кваліфікацію інженера з  автоматизованих систем.

Працював торговим представником компанії “БЕРТА груп”.

У квітні 2022 року добровільно став на захист Батьківщини. Проходив  військову підготовку у військовій частині 1493 Державна прикордонна служба  України. Служив солдатом у складі групи військовослужбовців  відділу  прикордонної служби «Чоп» (тип С) 94 прикордонного загону. Виконував  бойові завдання спільно з військовослужбовцями 3 окремої штурмової бригади  Збройних Сил України в районах населених пунктів Курдюмівка, Кліщіївка та  Андріївка Бахмутського району Донецької області.

14 вересня 2023 року загинув унаслідок вибухової травми, отриманої в  населеному пункті Андріївка Бахмутського району Донецької області.

Був нагороджений відзнакою «11 прикордонний загін». Посмертно  нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою міського голови  «За честь і звитягу». Йому посмертно присвоєно військове звання старшого солдата.

Максим належить до плеяди героїв-захисників, які перетворили свою любов до рідного краю на дієвий захист Батьківщини. Його життя — це приклад того, як звичайна людина з щирим серцем стає справжнім воїном, чий подвиг назавжди закарбований в історії нашого ліцею та українського народу. Ми пам’ятаємо його не лише як мужнього бійця, а й  світлу людину, чия жертовність дарує нам надію та впевненість у майбутньому вільної України.

Дмитро Ледяєв

Ледяєв Дмитро Олександрович народився 7 серпня 1984 року в місті Харкові в  сім’ї військовослужбовця. Того ж року у зв’язку з переведенням батька на нове  місце служби родина переїхала до міста Івано-Франківська.

У 1990 році через чергове переведення батька Дмитро разом із сім’єю переїхав  до міста Гавана (Куба), де пішов до першого класу. У 1992 році родина  повернулася до Івано-Франківська, де він продовжив навчання в ліцеї №12  імені Івана Франка.

У 2001 році вступив до Івано-Франківського фінансово-комерційного коледжу  імені С. Граната за спеціальністю «Програмування для ЕОМ і автоматизованих  систем». У 2004 році здобув кваліфікацію програміста та завершив навчання.  Після цього працював лаборантом у тому ж закладі.

З 2010 по 2021 рік трудився на деревообробних підприємствах. Був творчою  особистістю: гарно малював, писав вірші, любив музику, багато читав.  Постійно вдосконалював свої професійні навички та щиро любив свою справу.  Був доброю, щирою людиною, люблячим сином.

У серпні 2022 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Службу  проходив у 78-му окремому батальйоні територіальної оборони 102-ї окремої  бригади територіальної оборони імені Дмитра Вітовського на посадах сапера та  гранатометника.

5 серпня 2025 року під час виконання обов’язків військової служби, пов’язаних  із захистом Батьківщини, загинув у місті Гуляйполе Пологівського району  Запорізької області.

Похований на Алеї Слави Героїв Івано-Франківської громади міського  кладовища в селі Чукалівка.

Дмитро Ледяєв назавжди залишиться в пам’яті як приклад поєднання сили духу та творчої душі. Його внесок у нашу спільну боротьбу — це свідчення великої внутрішньої сили, що дозволяє залишатися людиною навіть серед жорстоких реалій війни. Ми з глибокою повагою вшановуємо спомин про нього, пам’ятаючи не лише про його подвиг на полі бою, а й про ту світлу особистість, якою він був для своїх рідних та побратимів.

Роман Веркалець

Веркалець Роман Васильович народився 11 вересня 1986 року в місті Івано Франківську. Навчався в загальноосвітній школі №12, яку закінчив у 2004  році. Того ж року вступив до Вищого художнього професійного училища №3, де  здобув спеціальність верстатника деревообробних верстатів. Згодом закінчив  місцевий коледж фізичного виховання, а також навчався в Прикарпатському  національному університеті імені Василя Стефаника.

У 2018 році одружився. Роман був успішним бізнесменом і меценатом. Маючи  можливість не проходити військову службу, з перших днів повномасштабного  вторгнення добровільно став на захист України. Разом із друзями прибув з  Івано-Франківська до Київської області, щоб боронити державу.

На Київщині приєднався до однієї з бойових груп військової частини А0515, у  складі якої виконував спеціальні завдання. Після звільнення Київської області  продовжив службу та виконував бойові завдання в Херсонській,  Харківській  та Запорізьких областях.

У 2024 році Роман очолив бойову групу та до вересня 2025 року успішно  керував нею, виконуючи складні спеціальні завдання в її складі, що мали вагомий вплив на перебіг бойових дій.

17 вересня 2025 року загинув під час виконання бойового завдання із захисту  України від російської агресії. Під час останнього виходу група потрапила на  мінне поле. Як старший, Роман ішов попереду й, на жаль, підірвався на  міні. За час служби неодноразово був відзначений відомчими нагородами. За  значний внесок у розвиток і підтримку української військової розвідки та  гарантування національної безпеки нагороджений медалями «За сприяння  воєнній розвідці України» І та ІІ ступенів, а також орденом «За мужність» ІІІ  ступеня.

У нього залишилися дружина та маленький син Артур, на честь якого батько  мав позивний «Арчі».

Роман назавжди залишиться в нашій пам’яті як людина, яка вміла перемагати обставини та вести за собою інших. Його історія — це приклад безмежної вірності Україні, волі до перемоги та незламності людського духу. Ми вшановуємо його подвиг як одного з найяскравіших захисників нашого часу, чиє ім’я стало символом жертовності заради вільного майбутнього нашого народу.